DMUPharm

В історії розвитку фармакології можна виділити два етапи.

Етап І.  Емпіричний етап. Людина пізнавала отруйні і лікувальні властивості рослин та методи їх обробки в певних пропорціях на власному досвіді. Історія лікознавства пов’язана з іменами видат­них лікарів.

У Стародавній Греції — з іменем Гіппократа (459-377 рр. до н. е.). Збірник його медичних праць «Кодекс Гіппократа» зберігся до наших часів. Гіппократ вважав, що основною зброєю лікаря ма­ють бути ніж, слово і рослини (без жодних перетворень).

У Стародавньому Римі найвидатнішим ученим-лікарем був Клавдій Гален (131-210), який першим запропонував робити витяжки з рослин. До нашого часу застосовують такі лікарські форми, як на­стої, відвари, настойки, екстракти, і називають їх галеновими пре­паратами.

В Арабських халіфатах відомим лікарем-філософом був Абу Алі Ібн-Сіна (980-1037). Він автор всесвітньо відомого твору «Ка­нон лікарської науки», в якому є розділи з описанням майже 900 лікарських засобів, виготовлених з рослин, мінералів та органів тварин.

У Київській Русі досвід лікознавства був узагальнений Київсь­кою князівною Євпраксією Мстиславівною (1107-1172), онукою Во­лодимира Мономаха, в її роботі «Мазі».

У Західній Європі пізнього середньовіччя важливу роль у роз­витку медицини відіграв Парацельс (1493-1541). Він увів у медичну практику солі металів, особливу увагу приділяв дозуванню ліків. До нашого часу зберігся його афоризм: «Все є отрута, ніщо не поз­бавлено отруйності. Лише доза робить отруту непомітною».

Етап II. Науковий етап Науковий етап у розвитку фармакології почався з кінця XVII— початку XIX ст., чому сприяли всесвітньо відомі відкриття в біології, хімії, фізіології, патології тощо. Було відкрито експери­ментальні лабораторії, в яких вивчали фармакологічні властивості різних речовин.

Науковий етап у розвитку фармакології в Україні розпочався в Києво-Могилянській академії. Випускник академії Нестор Амбо- дик-Максимович (1744-1812) — автор першого вітчизняного посіб­ника «Врачебное вещесловие или описание целительньїх растений, во врачевстве употребляемьіх, с из'ьяснением пользьі и употребления оных».

У 1886-1890 рр. експериментальну лабораторію при клініці С. П. Боткіна очолював учений-фізіолог І. П. Павлов (1849-1936), який вивчав вплив рослин, що містять серцеві глікозиди (адоніс, конвалія, строфант), а також лобелії, чемериці, препаратів калію, літію, цезію на функції серця та інших органів. Працюючи у Петер­бурзькій Військово-медичній академії, І. П. Павлов своїми дослід­женнями сприяв розвитку фармакології, якій він надавав великого значення і про роль якої висловлювався так: «Фармакологія як ме­дична доктрина — річ надзвичайно важлива. Адже хоч який був випадок, навіть акушерський, хірургічний, майже ніколи не обхо­диться без того, щоб разом із застосованими спеціальними захода­ми не було введено в організм лікарських засобів. Зрозуміло, що точне введення цього універсального інструменту лікаря має або повинно мати величезне значення».

Розвитку фармакології в Україні сприяли кафедри фармакології при медичних університетах у Харкові (1805), Києві (1841), Львові (1897) та Одесі (1900). Професор Ю. О. Петровський (1905-1957) ви­дав першу в Україні монографію «Клінічна фармакологія».

Кафедру фармакології Київського університету з 1868 по 1870 р. очо­лював видатний учений і педагог В. І. Дибковський. Посібником для кількох поколінь студентів та лікарів були його «Лекції з фармаколо­гії», де на високому науковому рівні подано класифікацію лікарських засобів, обґрунтовано закономірність їх взаємодії з організмом.

Кафедру фармакології Київського медичного інституту з 1944 по 1971 р. очолював відомий фармаколог і токсиколог О. І. Черкес (1894-1974). Академік О. І. Черкес та його учні вивчали фармаколо­гію серцевих глікозидів, засобів, що знижують артеріальний тиск. За його пропозицією було розроблено антидот при отруєнні солями важких металів, а також серцевими глікозидами - препарат унітіол. Основним напрямком наукової діяльності О. І. Черкеса була біо­хімічна фармакологія.

Значний внесок у розвиток фармакології зробили вчені науково- дослідних інститутів, у тому числі Національної академії наук та Академії медичних наук України, особливо Інституту фармаколо­гії та токсикології (Київ) і Державного наукового центру лікарських засобів (Харків).

Кафедру фармакології Одеського університету з 1960 по 1985 р. очолював професор Я. Б. Максимович (1919-1985), який розробив основні положення фармакології метаболітів, що сприяло вивчен­ню вітамінних та гормональних препаратів.

Розвитку нейрофармакології сприяли роботи українських уче­них — Я. Б. Максимовича (Одеса), Г. О. Батрака (Дніпропетровськ), колективів кафедр фармакології медичних вузів Харкова і До­нецька.

У XXст. фармакологія досягла великих успіхів. Значного роз­витку набула фармакотерапія.

Фармакотерапія (грец. Pharmacon— лікарський засіб, отрута, зілля; therapeia— лікування) — науково обґрунтоване застосуван­ня лікарських засобів для лікування при конкретному захворюван­ні з урахуванням особливостей його перебігу, тривалості, форми і стадії, патогенетичних механізмів розвитку, а також супутніх захворювань.

Токсикологія (грец. toxicon— отрута; logos— наука) вивчає ме­ханізм токсичної дії лікарських засобів і розробляє методи профі­лактики отруєнь лікарськими та іншими засобами, а також стратегію лікування у випадках отруєнь та ускладнень фарма­котерапії.